У рубриці «Як виглядає благодійність у Запоріжжі» медіа-прокет «Неначасі» знайомить з відомими волонтерами та працівниками громадських організацій міста. Кожному та кожній з них ми ставимо п′ять однакових запитань про те, чим вони займаються і чому це важливо. Сьогодні спілкуємося з Миколою Колодяжним, директором запорізького благодійного фонду «Імпульс.UA».
1. Коли і чому ви почали працювати в благодійності? Це основна робота чи безоплатне додаткове навантаження?
«Це була подія, яка значно вплинула на моє життя. У 2015 році я працював шеф-редактором у одному із запорізьких ЗМІ. На певному етапі у нас виникли розбіжності із власником медіа щодо редакційної політики. В цей же час фонд «Щаслива дитина», про який я давно знав і з яким хотів би попрацювати, шукав спеціаліста з моїм досвідом. Тож, як кажуть, «зорі зійшлися». І, чесно скажу, рік роботи у «Щасливій дитині» дуже змінив мій світогляд і систему цінностей.
Я впритул побачив, скільки болю та несправедливості є поруч з нами, серед дорослих і дітей, які часто у своїх бідах абсолютно не винні. Комусь не пощастило – не там або не так народитися, комусь – не там опинитися. Іноді доводиться чути, що у своїх бідах людина певним чином винна сама. Але важко визнати в чомусь винною дитину, яка, наприклад, народилася з патологією, або у неблагополучній родині. І якщо цій дитині вчасно не допомогти, то з неї виросте дорослий зі скаліченою долею.
Можливо, це прозвучить трохи пафосно, але рік роботи в «Щасливій дитині» наче здер з мене шкіру, я почав набагато гостріше помічати та відчувати чужий біль, і сильніше співчувати людям. Мабуть, через це довго пропрацювати там не зміг, бо майже кожен день стикатися із людськими трагедіями і занурюватися у них дуже непросто. Але цей період став для мене в чомусь переламним.
Багато в чому завдяки цьому впливу, за рік я заснував благодійний фонд «Імпульс.ЮА» який займається неформальною освітою та соціалізацією дітей та молоді, особливо – дітей та молоді вразливих категорій. Ми допомагаємо нашим підопічним подолати травмуючі події, якщо вони були в їхньому житті, розвинути знання і навички, необхідні для успішної самореалізації, та надихаємо їх на започаткування власних волонтерських і соціальних ініціатив. І намагаємось створити атмосферу, в якій будь-яка дитина буде почувати себе безпечно, а відповідно – не буде боятися розкриватися.
На сьогодні робота у фонді «Імпульс.ЮА» і є моєю основною роботою. Хоча формально як директор фонду я зарплату не отримую, а лише гонорари за роботу в тих проєктах, які фонд реалізує. Тож, можна сказати, що робота директором фонду – це волонтерство. Та й мінімум 50%, а то й більше, того, що я роблю для дітей – це активності також поза якимось оплачуваними проектами. Коли я відчуваю, що можу зробити щось корисне для дітей, то просто роблю це».
2. Як виглядає ваш робочий день?
«Певним чином я є заручником того, чим займаюсь, бо роблю це через особисте натхнення. Тому робочий процес у мене не обмежений ані часом доби, ані днями. В цьому є і мінуси, і плюси. Плюси в тому, що можеш сам будувати свій графік. Мінуси – що часом доводиться працювати зранку до вечора, і без вихідних.
Зазвичай у першій половині дня ми з колегами проводимо нараду – по плануванню поточної діяльності фонду чи з якоїсь спеціальної теми, з підготовки певного проєкту. Потім впродовж дня здебільшого йде звичайна організаційна робота – дзвінки, зустрічі, спілкування, підготовка чи проведення заходів, написання звітів чи проєктів. Здебільшого ближче до вечора проходять заняття для підопічних фонду, адже в першій половині дня вони навчаються. І вже після, пізно ввечері, коли немає денного клопоту, є можливість сконцентруватися на творчій роботі. Наприклад, написати статтю, чи покреативити над концепцією нового проєкту. Так робочий день часто фактично триває з дев′ятої ранку до дев′ятої вечора.
Доки не було карантину, було і багато класних активностей з дітьми: зустрічей, спілкування, прогулянок, поїздок. Власне кажучи, те, заради чого все твориться, що заряджає енергією та надихає. Цього зараз дуже не вистачає, бо онлайн цього живого спілкування не дає».
3. Що у вашій роботі найважче: викликає розчарування, роздратування чи зневіру? Чи думали колись перестати цим займатися?
«Насправді, хоч я і офіційно, і фактично виконую обов′язки директора фонду, адміністративні функції є для мене роботою, яку я силою змушую себе робити. Я можу виконувати цю роботу сумлінно, наскільки здатен, але це не те, що мене надихає. І чим більше такої роботи стає, тим складніше себе змушувати. Якщо раніше я мав можливість приділяти адміністративним питанням 20% часу, а дітям – 80%, то зі зростанням масштабів роботи фонду пропорція змінилась навпаки, і це мене трохи демотивує. Можливо, комусь подобається підніматися вгору по ієрархії, керувати загальними процесами. Але мені ближче до душі безпосередня взаємодія з дітьми. Комунікувати з конкретною живою людиною, допомагати їй долати проблеми і рухатись до здобутків.
Те, що іноді дратує – коли молодь чи діти розглядаються як ресурс, як умовний «комсомол» або як «масовка». Тобто як якась ресурсна біомаса, яка має вирішити певні завдання, сформульовані дорослими, або як свого роду підтанцьовка-масовка для чиїхось активностей. Сама ж молода людина, або окрема дитина, з її особистими потребами, мріями, страхами, яка потребує індивідуального підходу, розуміння, розмови очі-в-очі, як окрема особистість – в таких випадках нікого цікавить. І це викликає у мене обурення. Це така ж людина, як і ви, що ж ви до неї ставитесь, як до іграшки?
Я ж намагаюся у діяльності фонду виходити не з того, як дитина або молода людина може бути корисною для певної активності, а як певна активність може бути корисною для розвитку цієї особистості. Так, це набагато важче і потребує більшого вкладення ресурсу. Але це більш ефективно з точки зору розвитку окремої людини. І, врешті решт, просто більш по-людськи.
Так, часом буває дуже важко.
ЩОБ ДОТРИМУВАТИСЬ САМИМ ОБРАНИХ ПРИНЦИПІВ І ПІДХОДІВ, ДОВОДИТЬСЯ ВИТРАЧАТИ ШАЛЕНУ КІЛЬКІСТЬ ВНУТРІШНЬОГО РЕСУРСУ.
І в такі моменти десь на краю свідомості виникає думка: а чи не почати жити і працювати, як усі, з восьмої до п′ятої, за вказівкою «копати від паркану і до обіду»?».
4. Що вас надихає і дозволяє працювати далі? Чим ви пишаєтеся?
«В такі кризові моменти я нагадую собі, що я роблю те, у що я вірю. Згадую періоди, коли працював десь тільки тому, що треба заробляти гроші. Дивлюсь на людей, які вічно невдоволені своєю роботою, колегами і працедавцями. І розумію, що за можливість займатися тим, що мені до душі, варто боротися.
Для мене є один чіткий показник, чи щиро займається людина своєю справою. Питання просте: «Чи готова людина вкласти у цю справу своє життя?». Нещодавно сам собі це питання поставив. І сам собі відповів: «Так, готовий».
І, в першу чергу, надихають наші підопічні і зміни, які відбуваються у їхньому житті. Дуже важко виокремити окремі історії. Раніше я так робив. Але з часом зрозумів, що багато дітей заслуговують на визнання. І назвавши одних, можна незаслужено образити інших. А коли твоє слово і твоя увага багато важать для дітей, треба їх розподіляти усвідомлено і максимально справедливо.
Досягнення наших підопічних є дуже різними. Для когось – це поїхати вчитися за кордон. Для когось – наважитись перейти вчитися на спеціальність, яка більше подобається. А для когось – не піддатися на тиск оточення і не зануритись у алкогольно-наркотичні пригоди. В цьому і полягає, на моє переконання, важлива роль наставника, або вчителя – зрозуміти особливості окремої дитини, і для неї актуальні показники успішності.
Втім, звичайно, абстрактні відповіді не дають картини. Тому наведу один з прикладів людини, якою обґрунтовано пишаюсь. Бо чим важчий у людини старт, тим більшого вартують її здобутки. Випускниця нашої першої групи Access Аня Лисянська. Неповна сім′я, паралізована після інсульту мама, інвалідність у дівчинки. Здавалося б, вибитись у люди з таким початковим набором непросто. Та сьогодні Аня за стипендіальною програмою навчається в одному з престижних литовських університетів, а перед тим вже встигла цілий навчальний рік провчитись у США. Переконаний, що це тільки початок її успішної кар′єри».
5. Якби вашу новорічну промову транслювали на головних каналах країни, що б ви сказали?
«Я попросив би людей бути більш людяними. Бо людяність, як на мене, вміщує у себе всі ті складові, принципи, цінності, які необхідні, щоб світ був гармонічним. Чим більше людяності буде в людях і стосунках між ними, тим менше залишиться місця для жорстокості та насильства. Тож, ставайте більш людяними, мотивуйте до цього інших – і цей світ потроху покращиться для нас усіх».
Джерело: Неначасі